Історична довідка

Характеристика населених пунктів, що входять до складу громади.

ЛОПУШНЕНСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА

Лопушне – село  в  Кременецькому  районі. Центр  сільради, якій  підпорядковані   села Лопушне,  Крутнів, Раславка, Велика Горянка, Мала Горянка, Волиця.  Воно  розташоване  обабіч  траси  «Почаїв – Тернопіль».

Перша  писемна  згадка  1512  рік.

Лопушне (або  як   говорять Лопушно, Лопушна) щодо  своєї назви: Одні  жителі  кажуть  що  саме   у  цій  місцевості    росло  багато лопухів, другі  пов'язують  із   прізвищем   пана   Лопухіна, який  тут  мешкав,  треті   твердять, що  назва  пішла від  трьох  лип, які  росли  на  його  околиці, спочатку  було  Липушно, а  згодом -  Лопушне.

З  1545  року    поселення  стало  власністю  Д. Вишневецького. У  документах   цього  часу   йдеться   про   «дві  городні  цього   князя   з   його  маєтків: Таразя , Комарина, Крутнева  і  Лопушно». 

 В  акті   від 23  січня  1703  року   село  згадується    в   універсалі   кн. Вищнівецького з  просьбою  виділяти  по 100  золотих  з  кожного  двора  на  утримання   литовського  війська, яке  прийшло  воювати  з  козаками.

З  другої  половини  ХІХ століття  поселення  належало графу  А.Потоцькому. Як  відомо  із  досліджень, у  селі  Лопушне  був  замок, побудований  багатим  Вельможою. До 1937  року  збереглися  його  руїни. У 2004  році  проводилися   роботи   по  газифікації, виявили   у  частині  села     по  вул. Залісниця   підземні  ходи. Можливо, саме  там  знаходився  замок,   а  ходи -  це  його  комунікації. Старожили   припускають,   що  один з  них  міг  вести   до  Підкаменя. А  ще  через  село   проходив    Чумацький  Шлях.

На  грунтах  Лопушне  у  1936  році   знайдено  на  терені   фільварку   скарб  монет   римського  періоду, що  складаються з 20-30  динарів.

Ще   у  селі  займалися  гончарством, саме  на  Розтіччині   є поклади  глини, з  якої  виготовляли  посуд   та інші  речі  домашнього  вжитку. Наприкінці ХІХ століття   в  селі  Лопушне   було    біля 100  дворів   і 721  житель.

З  історії  місцевої  церкви

Невідомо,   по  рахунку   яка,   перша  чи  друга  церква   була  побудована   в  1948  році   на  доходи  селян.  Вона  знаходилася  трохи  вище  за  школою, (побудованою  в  наш  час),  біля  неї  - цвинтар. Церква  була  дерев'яна, одно купольна, на  кам’яному  фундаменті, покрита  бляхою. Зсередини   і  зовні   пофарбована  в  синій  колір. Неподалік   люди  звели  дзвіницю. Проводи   відбувалися  в  Світлу   суботу.

         Церква  у  1863  році    одержала  в  подарок  15  богослужебних  книг  від  імператора   Олександра ІІ.

         Землі  під  будинками  було 2,5 десятини, орної – 28 дес., сінокосу - 4 дес. (Ліс   поблизу   Австрійського  кордону). На  ці  грунти  є  відповідний  лист   поземельної  комісії   від  15.12.1833  року, план від 1841 року, складений  землевпорядником  Словіковським.

Священиками  в  селі  Лопушне були:

Григорій  Білецький – 1799-1831 рр.;

Євстахій  Владимирський – 1831-1858 рр.

По  цих  даних  можна  стверджувати  що  це  була  перша  або  друга  церква  з  часу  заснування  села. Метричні  книги  збереглися з 1799 року, а  різні  відомості  - з 1815 р.

Священик  на  той  час   мав   зарплатню   300 руб.   Псаломщик  - 50 руб., паламар  - 36 руб.,   проскурник   - 15 руб.   Для  Семена  Федоровича  Дублянського   жителі   у  1859  році  звели  будинок. На  парафії  прослужив  аж  до  смерті.  Похоронений  на    цвинтарі  с. Лопушне ,,де  родина  Дублянських  має   свій  мурований   гробець. Під  час  Першої  світової  війни  австро-угорський   військовий   штаб  виніс   труни  на  двір, а  самі  штабівці   розмістилися  там. Австріяки  знали,  що  царська  армія   шанує  цвинтарі  православних, і  тому  не  буде  обстрілювати  таких  об’єктів…».

         Церква 1848 року  побудови   була  зруйнована   під  час   війни  1914  року, залишився   тільки  старий  цвинтар.

         Після  війни  жителі  села   з  колишньої    гуральні  побудували   церкву  Святої Покрови, які  освятили    у  1926  році. На  парафію  прислали  священника  Климента   Григоровича  Коцюка. Він  закінчив   Кременецьку  духовну   семінарію   і  був  направлений  працювати   в  село  Дерно  Волинської  області. У  1935  році  о. Климент   переводиться  настоятелем  в  село  Лопушне,  де  прослужив  32  роки, здобувши   загальну  пошану   і  любов    у  своїх  і   сусідніх  парафіян. 

У різні  роки   священиками  були:

О. Леонід (Трофимлюк),

О. Ігор  (Бойко)

У  даний  час  на  парафій  села   О. Мєлетій (Підгурський). Його  знають  як  відданого Христовій  Церкві   настоятеля,  ревного  проповідника  Слова  Божого, людину  вимогливу  до  себе   і  до  інших, коли  це  стосується  діла   Божого та  сумлінного  виконання   пастирських  обов’язків О. Мелетій  користується  великою  повагою  та  шаною   своїх  та  інших  парафіян, де  йому  доводилося  служити.  З 1974  року   знаходиться  при церкві   іподияконом  Клепач  Федір  Онуфрійович.  Біля  церкви  збудовано  нову  дзвіницю.

Випробування  війною

1914  року    розпочалася  Перша  світова  війна. Голод,  поневіряння, розруху   принесла  вона   і  для  жителів  села. Через  Лопушне  проходила  лінія  фронту, а  тому  жителі   опинилися  в  біженцях, залишивши  рідні  домівки. Чоловіки  пішли  на  фронт. Був  серед  них  і  лопушанин  Жук  Андрій   Васильович, який  пройшов  усю  війну    і  повернувся  додому.   Вдруге  доля  кинула   його у  горно  війни  у  1941  році. Сім'я  діждалася,   він  повернувся  героєм   у  рідне  село. Працював   біля  землі, виховував  дітей, правнуків, помер  у  1985  році.

         Лінія  фронту  ділила  Лопушне  на  дві  частини.  За  цвинтарем  окопалися  австрійці, а  під  Розтіччиною  -  росіяни. Старожили  розповідають, що  у  часи  перепочинку  обидві  сторони  (вояки)  сходилися  біля  джерела   Рачиха. Поповнювали  запаси  води, гомоніли  про  наболіле, «браталися»   між  собою. А  на  ранок  знов  ставали  ворогами…

Півтора  року  фронт  стояв   біля  Лопушне. Село  було  зруйноване, спалене,  покопане. Від  церкви  залишилися   руїни. Таким  його  побачили  лопушани,  коли   повернулися  з  біженців. Поля  лежали, облогами,  перериті окопами.  Роки  відбудови  були  важкими, жили  в  землянках, важко  працювали, терпіли  голод  і холод.

Під   Польщею

У 1920  році  в  село  ненадовго  прийшла  Червона  Армія, а  на    весні  Західна   Україна  опинилася під  владою  Польщі. Нічого доброго  для  села  нова  влада  не  принесла, село  загоювало  свої  рани  після  війни. Пани  для  власного  зиску  побудували  в Лопушному  гуральню, відкрили  польську  школу,   скрізь  закріпилися  нові  порядки. В  господарстві  в  першу  чергу  почали  звільняти    українців,  навіть  тому,  що  вони   розмовляли  рідною  мовою. Така  ситуація  гостро позначилася  і  на  стосунках між  людьми,   руйнувалися  сім'ї, як   от   подружжя  Соколовських  Яна та  Анни. Доля  розкидала  їх  по  різні  боки, Анна  не  могла  їхати  в  Польщу, бо  там  переслідували  українців, а  в 1939 році  Ян  залишив   дружину  і   поїхав  до  себе   на  батьківщину,   з  надією  повернутися. Але  не  судилося  їм    вже  бути  разом. Анна  вже  більше  ні  з ким   не  поєднала  своєї  долі.

         Чужі  відбирали  з  рук  меча  і  загонили  до  плуга, врешті  прийшла  нова  влада   і  безправно   забрала  плуга, за  нього   судила  і  карала.

За   німців

У 1939  році  в  Лопушне  прийшла   Червона  Армія. Було  поділене  панське  добро: зерно, худобу, реманент. А в  1940  році місцевий  колгосп,  ним  керував  Жук   Андрій.

         22  червня   німці  напали  на  СРСР. Вже  через  кілька  днів   через  село, зі  сторони  Чорного  Лісу, приходили  розбиті   загони   Червоної  Армії  йшли  пішки, воїни  були  голодні, вимучені. Жителі  всіляко  підтримували  їх, допомагали.  А  десь   в  середині  липня   в  селі  об'явилися  німці. Вони  ввели  свої  закони   і  порядки. Забирали  в  людей  молоко, яйця,   розбивали  жорна.

         Селяни  почали  робити  спротив   німцям, побутували  здачу  контингенту. За  порядком  у  селі  наглядав   староста   Базан  Василь. З  села  на  роботу  в  Німеччину   були  вивезені: Грисина  Євдокія, Пастощук  Дуня,  Костюк  Василь, Клепач  Ксенія,  Бистрицький  Федір,    Гуменний Федір,  Пастощук  Євдокія.

         В  літку  1944  року   село  було  визволене   від  фашистів. Коли  фронт відкотився   на  захід,   то  по  селах  НКВД   почали  переслідувати  підпільників  ОУН УПА. Повстанський  рух  розгорнувся  зі  всією  силою.   У  листопаді   1944  року   за  Лопушне, під  Панасівкою, відбувся  великий  бій, загинуло  багато  повстанців, лише  небагатьом  вдалося  втекти.

         На  місцевому  кладовищі у 1992  році  перезахоронено 11  вояків УПА, які  були  родом  з  навколишніх  сіл.

         103  жителі  села  брали  участь  у  Великій Вітчизняній   війні, 63  нагороджено  орденами  та  медалями, 36  загинуло. В  пам'ять   про  них   у 1985  році   в  селі   було   споруджено  пам’ятник  воїнам  односельчанам.

Післявоєнні  роки  та  сьогодення

Життя  після  війни  було   нелегким, потрібно  було  відбудовувати  зруйноване  село. Важка  праця, голод, холод  випали  на  долю  кожного  селянина.

         У 1947  році було  поновлено  колгосп, назвали його «Нове  життя» до  нього  входило  два  села  Лопушне  і  Волиця.  Керівниками   колгоспу  у  різні  роки  були:  Коршенюк М.І., Жук  А.,  Бабич, Шкребтій, Костюк  О.Ф.,   Сорока  Г.М. -  за  часів  його  керівництва  колгосп  був  мільйонером, у 1979  році  від  колгоспу «Нове  життя»  відійшло село  Волиця, яке   приєдналося  до колгоспу «Ленінський  шлях»  а  пізніше  до  колгоспу  «Нове  життя» приєднали  колгосп «Україна» до  якого входило два села  Крутнів і  Раславка  і  залишилася  назва  колгоспу  «Україна».    Було  споруджено    виробничі   і  громадські приміщень, восьмирічну  школу, клуб, бібліотеку, фельдшерсько-акушерський  пункт, 2  магазини, відділення зв’язку, майстерню для  пошиття та   ремонту  одягу.  У  1974  році  в  селі  почала  функціонувати   нова  школа І-ІІІ ступенів. Наприкінці 80-х  звели   адміністративний  будинок, де  на  сьогоднішній  день   розміщена  сільська  рада, бібліотека-філіал  села  Лопушне, відділення  зв’язку, амбулаторія  загальної  практики  сімейної  медицини.

У 1992 році  колгоспи  роз'єдналися  на  колгосп «Нове життя» до  якого  входило  с. Лопушне, та  колгосп «Україна» до  якого  входили  села  Крутнів, Раславка. Головою колгосп «Нове  життя»  був  Костюк А.Ф., Нарадка  В.Р.,   Чернобай В.М.

У 2000  році  колгосп   «Нове  життя» було   реорганізовано в  ПАП «Полісся», а  у 2004 було  створено СВЗП «Нове  життя».

У 2008  році  СВЗП  «Нове  життя»  було  ліквідовано.

У 2005  році   розпочали  газифікацію  села, яка, на  сьогоднішній  день  уже  закінчена. Жителі  тішаться,  що  у  їхніх  оселях загорівся  голубий  вогник.

                                    З  історії  Лопушненської   школи

Школа  грамоти  існувала  в  селі   ще  у 1875  році, знаходилася  вона   в  громадському    домі,   поблизу  церкви. У  ній  навчалося  25  учнів, зарплата   вчителя    становила 6 крб. на  місяць.

         Царська школа   знаходилася  на  Залісниці (частина  села). Місцеві  жителі  про  неї  нічого  не  знають. Коли  освятили  церкву  св. Покрови, то  в  підвальному  приміщенні   польська  влада   організувала    чотирьох класову  школу. У  ній  навчалося  чимало  дітей. Працювали  вчителі: М. Клімер, Орнатовський Г.В., Рафальська  Н.М. Кілька  разів  на   тиждень  священик  читав Слово  Боже. Ця  школа   проіснувала  до 1941  року.

         Після  війни  була  збудована   восьмирічна   школа, де  працювало 11  учителів, навчалося 192 учні. Директором  цього  навчального  закладу  був  Якимович  С.П.

         У 1974  році   почала  функціонувати   дох поверхова   нова загальноосвітня  школа 1-111  ступенів. У  різні  роки   школу  очолювали: Рудик  Бобрик М.Д., Якимович С.П., Гордіца Я. Г., Кондратюк Н.А.,  з 1993 по   лютий 2011  року Русняк І.М., на  даний  час   школу  очолює   Шаповал Л.С.

За  36  років    свого  функціонування   школа  дала   путівки   у  життя  близько  двом  тисячам   випускників.

Крутнів -  село  в  Кременецькому  районі. Підпорядковане    Лопушненській  сільській  раді. До  Крутнева  приєднано  хутір  Бобрівці.

                                               З  сивої   давнини

В  сиву  давнину, коли  татарські   орди   плюндрували   українські  землі  і  гнали  на   чужину    красунь  українок, палили  села  і  міста, руйнували  наші  святині. Козаки  боронили  свою  рідну  землю  від  жорстоких  завойовників. В  одному  такому  бою  загинув   козак,  по  прізвиську Крута.

         У  мальовничому  місті,  де  долиною  протікала  стрімка  річка   Іква, яка  своєю  прохолодною  водою, напувала  не  одного  подорожнього, зцілювала  не  одного  козака,   похоронили  побратими   козака  Круту   і  насипали  високу  могилу.

         Сподобалася  та  місцевість  людям  і  почали  вони  тут    селитися, а  село  на  честь  відважного  козака  назвали  Крутнів.

Перша  писемна  згадка  занотована   в  документах 1545  року, як  власність  князя   Д. Вишнівецького. У  документах   цього  часу   йдеться   про   «дві  городні  цього   князя   з   його  маєтків: Таразя, Комарина, Крутнева  і  Лопушно». 

 В  акті   від 23  січня  1703  року   село  згадується    в   універсалі   кн. Вишнівецького з  просьбою  виділяти  по 100  золотих  з  кожного  двора  на  утримання   литовського  війська, яке  прийшло  воювати  з  козаками. З  другої  половини  ХІХ століття  власником  села  був Альфред  Потоцький.

З  історії   місцевої  церкви

Сільська  церква   Різдва  Пресвятої  Богородиці – побудована  в 1770  роках. На гроші  прихожан. Дерев'яна, на  кам’яному  фундаменті, трьох купольна, покрита  бляхою, міцна.   При  ній  дерев'яна   дзвіниця. у  1859  році    церква  і  дзвіниця поновлені   на  гроші  прихожан  і  поміщика. Церква  в  середині  розмальована  масляними  фарбами в  узори, а  ззовні  пофарбована     масляними  білими  фарбами, та  дзвіниця  пофарбована  білими  фарбами. Проводи  проводять  у  другу  неділю  після  Паски.

         Копії  метричних  книг  зберігаються   з 1752  року. Опис  церковного  майна  є  від 1882  року.

         Земля  присадибна  з  городом  1 десятина, 122 сажні, орної  землі 26  десятин -1099 сажнів, сінокосу 6  десятин -1031 сажнів. На  цю  землю  є  відхідний  лист  Поземельної  комісії  від 13  грудня 1833   року.

         План  повітового  землеміра  Словиковського  від 1846  році і  проект від  1849  року. Дім  священика - дерев'яний, амбар і  сарай  на  церковній  землі   входили  у  власність   дочки  покійного  священика Євстафія  Владимирського. Для паламаря  прихожани  побудували  будинок.

Випробування  війною

1914  року    розпочалася  Перша  світова  війна. Голод,  поневіряння, розруху   принесла  вона   і  для  жителів  села Крутнів.  Особливо руйнівні  воєнні  дії  мали  місце  в 1915-1916  роках.  У  селі  Крутнів   та  вздовж  річки  Іква  тривалий  час  стояла   лінія  фронту, двох  воюючих  армій -  російської   та  айстро-німецької а  тому  жителі   опинилися  в  біженцях, залишивши  рідні  домівки.

У 1939  році  в   село  прийшла   Червона  Армія. Було  поділене  панське  добро: зерно, худобу, реманент.

         22  червня  1941 року німці  напали  на  СРСР. Вже  через  кілька  днів   через  село, зі  сторони  Чорного  Лісу, приходили  розбиті   загони   Червоної  Армії, воїни  були  голодні, вимучені. Жителі  всіляко  підтримували  їх, допомагали.  А  десь   в  середині  липня   в  селі  об'явилися  німці. Вони  ввели  свої  закони   і  порядки. Забирали  в  людей  молоко, яйця, жорна  розбивали.

         З  села  на  роботу  в  Німеччину   було  вивезено     декількох   людей.  В  літку  1944  року   село  було  визволене   від  фашистів. Коли  фронт відкотився   на  захід,   то  по  селах  НКВД   почали  переслідувати  підпільників  ОУН УПА. Повстанський  рух  розгорнувся   зі  всією  силою.

        В  пам'ять   про полеглих  у  німецько-радянській  війні  у 1975  році   в  селі   було   споруджено  пам’ятник  воїнам -  односельчанам.

                                       З  історії Крутнівської   школи

Школа  грамоти  існувала  в  селі   ще  у 1875  році, знаходилася  вона   в  громадському    домі. У  ній  навчалося  18   учнів, зарплата   вчителя    становила 6 крб. на  місяць, проіснувала  вона  до  Першої Світової  війни, як  Західна  Україна   перейшла  до  Польщі  школа  знаходилася в   частині  житлового  будинку  з 1920 по 1939  рік, з 1939  по 1941  рік була  школа  Радянського  типу, а  під  час  війни   початкова  школа  в, якій  навчання  велося  українською   мовою,  після  війни  діти  навчалися   в  хаті  священика.

         З 1967 року  існувала   початкова  школа, у 1974  році школа  була  закрита, а  дітей  почали  довозити  в  Лопушненську  загальноосвітню  школу  І-ІІІ ступенів.  У 1984  році  відкрили  початкову   школу І ступеня   директором   до 1987  року  працювала  Слободянюк  Анатолія  Василівна, а  з 1987  року  по 2003  рік  Русняк  Дмитро  Михайлович, а  з 2003  року  в  селі  відкрили   школу  І-ІІ  ступенів,  у ній  продовжує  працювати   директором  Русняк  Дмитро Михайлович

Післявоєнні  роки  та  сьогодення

Життя  після  війни  було   нелегким, потрібно  було  відбудовувати  зруйноване  село. Важка  праця, голод, холод  випали  на  долю  кожного  селянина.

         У 1949  році було  поновлено  колгосп «Андреєва»      приблизно у 1956 році   до  нього   приєднали колгосп «Комсомолець» і  назвали  колгосп «ім.Малінкова  який  пізніше  було  переіменовано  в  колгосп  «Україна» у  60-х  роках  до  нього  приєднали   колгосп «Нове  життя» після   об'єднання  залишилася  назва   колгоспу  «Україна» головою  колгоспу  був Сорока  Г.М.,  за  його  керівництва  було  побудовано, ФАП, клуб, приміщення  школи,  пізніше  головою  колгоспу  працював  Волошинський  В.С.  Колгосп  спеціалізувався   на  вирощуванні  зернових, технічних   культур, картоплі, було  розвинене  овочівництво, садівництво   тваринництво, бджільництво. Колгосп  мав  свій  соковий  цех, пластмасовий  цех, олійню.
1992  році  колгосп «Україна»  розділився  на  колгосп «Нове  життя» до  якого  входило  с. Лопушне    та  колгосп «Україна» до  якого  входило  два  села  Крутнів, Раславка  і  його  керівником  залишився  Волошинський  В.С.   а також керівниками  були: Ковальський А.Ф., Галяс  Г.І. 

У 1996 році   відбулося розпаювання  земель.

У 2000 році  колгосп «Україна»   розділилося  на  ПОП « Берегиня» до  якого   ввійшло  село  Крутнів керівником якого став Мірецький  Михайло  Миколайович   та  ПОП «Раславське» до  якого  ввійшло  село  Раславка.

У 2006 році ПОП «Берегиня» ліквідовано.

У 2006  році   розпочали  газифікацію  села, яка, на  жаль на  сьогоднішній  день  не  закінчена. Жителі  надіються  що  і  в  їхніх  оселях все-таки  загориться  голубий  вогник.

  Село  Раславка  розташоване  на  березі  річки,  що  є  притокою  Ікви.  Неповторні  краєвиди,  багато  джерел,  два  ставки. Його  по  праву  можна  назвати  маленькою  перлиною  подільського  краю.

Перша  писемна  згадка  1710  рік.

 Після війни був створений перший колгосп «Комсомолець» його  керівником  був  Ярмусь  Ігнат, приблизно у 50-х роках колгосп» Комсомолець»   приєднали  до  колгоспу «Андреєва»   утворивши  колгосп  «ім.Малінкова», який  пізніше   було  перейменовано  в   колгосп  «Україна»   який   у 60-х роках об'єднався з  колгоспом    «Нове  життя»  і  залишили  назву  «Україна» головою  колгоспу  був Сорока  Г.М.,  пізніше  головою  колгоспу  працював  Волошинський  В.С. з 1978 року  по 1994 рік. Колгосп  спеціалізувався   на  вирощуванні  зернових, технічних   культур, картоплі, було  розвинене  овочівництво,  тваринництво, бджільництво.
1992  році  колгосп «Україна»  розділився  на  колгосп «Нове  життя» до  якого  входило  с. Лопушне    та  колгосп «Україна» до  якого  входило  два  села  Крутнів, Раславка  і  його  керівником  залишився  Волошинський  В.С.   а також керівниками  були: Галяс  Г.І.,  Ковальський А.Ф.

У 1996  році відбулося розпаювання  земель.

У 2000 році  колгосп  «Україна»   розділилося  на  ПОП « Берегиня» до  якого   ввійшло  село  Крутнів  та  ПОП «Раславське» до  якого  ввійшло  село  Раславка  керівником  якого  став  Галяс  Михайло  Петрович.

У 2002  році ПОП  «Раславське» ліквідовано.

У 1997  році в  селі   збудовано    церкву св. Пантелеймона.

У 2005  році  село  було  газифіковане.

                                       З  історії Раславської    школи

    Раславська  загальноосвітня  школа  І – ІІ ступенів  збудована  в  1960  році  і  згідно  рішення  сесії  Крутнівської  сільської  ради №13  від  20.06.1960  року  функціонує,  як  навчально – виховний  заклад.  Директорами школи були:      Мацюк  П.С., Стельмащук  І.П.,  Козак  В.М.,  Талалай  В.В.,  Головатюк І.Х.,  Тлучкевич  І.Р., Жихарєва  В.В.  З  2003  по   лютий 2011року  школу  очолювала   вчитель  вищої  категорії  Шаповал  Любов Степанівна. На  даний  час  директором  школи  призначено  Дурко  Ольгу  Миколаївну. Зроблено  капітальний  ремонт  школи,  введено  в  дію  чудову  спортивну  кімнату,  де учні  школи  мають  можливість  займатися  улюбленими  видами спорту.

У  школі  працює  10  вчителів. А  оскільки кредо  школи  є  вислів  „Освіта – скарб,  праця – ключ  до  нього”, то  весь  педагогічний  колектив  працює  над  реалізацією  основної  науково – методичної  проблеми: „Виховання  особистості  з  високими  моральними, розумовими  і  фізичними якостями,  впровадження  інноваційних  технологій  в  практику  роботи  вчителів”.

У  центрі  уваги  педагогічного  колективу  постійно  є  втілення  в  життя  указу  Президента України  „Про  програму  роботи  з  обдарованою  молоддю”. Учні  школи  приймають  участь  у  ІІ  етапі  Всеукраїнських учнівських  олімпіад,  є  активними  учасниками  районних  конкурсів.

    Педагогічний колектив працює над створенням кабінетної системи. Функціонує кабінет інформатики, комбінована майстерня. Обладнаний спортивний майданчик, де учні займаються улюбленими видами спорту. Теоретичні знання з біології, трудового навчання учні застосовують при роботі на  навчально-дослідній ділянці.

    Розташування  села  у  північно-західній  частині  Подільської  височини,  наявність  гідрологічних  об’єктів  створюють  широкі  можливості  для  роботи  краєзнавчого  гуртка,  який  функціонує  у  школі.  Юні  краєзнавці  слідкують,  щоб  були  чистими  береги  річки,  яка  протікає  через  село,  розчищають  місцеві  джерела,  неодноразово  брали  участь  у  акції  „Первоцвіти  Тернопілля”.  Окрім  краєзнавчого,  в  школі  працюють  гуртки  „Вчимося  майстерності”, „Правознавець”, „Танцювальний”, спортивні секції.

 Роботи  гуртківців  експонуються  не  тільки  на  районних,  але  і  на  виставках  обласного  рівня.

    Школа  живе  повноцінним  життям.  Відзначення  державних  та  релігійних  свят,  предметні  тижні,  традиційні  зустрічі  з  випускниками – ось  неповний  перелік  тих  міроприємств,  у  яких  із  задоволенням  беруть  участь  учні  школи.

     Раславська  ЗОШ   від  святкувала  своє  50-річчя. І  вчителі,  і  учні  школи  прикладуть  всі  свої  зусилля,  щоб  їх  навчальний  заклад  став  ще  кращим, і  додав  міцні,  глибокі  знання  молодому  підростаючому  поколінню.

Історичні  пам’ятки:    у 1985  році   в  селі  Лопушне   було   споруджено  пам’ятник  воїнам  односельчанам. В  пам'ять   про полеглих  у  німецько-радянській  війні  у 1975  році  в  селі    Крутнів  було   споруджено  пам’ятник  воїнам -  односельчанам.

Культурні  пам’ятники: відсутні

 Видатні  особистості:

1.Вонсик  Дмитро  Федорович  28.10.1947  року  народження, уродженець  села  Крутнів, художник. Член НСХУ  1982  року Закінчив  Львівський  інститут   прикладного  та   декоративного  мистецтва. Учасних  всеукраїнських  художніх  виставок  від 1973  року. Серед  творів – гобелени «Урожай»

(«Сестри»,1976р.), «Україна» -1977 р. «Літо» («Врожай»), диптих  із  циклу «Пори  року» 1987 р., «Пісня». Зберігаються  в  міністерстві  культури  і  мистецтв  України, музеях  Тернополя,  Почаєва.

2.Бойко  Максим  Семенович 12.02.1912  року  народження  виходець   села  Лопушне – вчений  бібліограф, економіст,  журналіст, доктор  економічних  наук, член  Українського   історичного  товариства. Навчався  у  Почаєві, Кременці,   Вишнивці. Від 1940  перебував  у  Чехії, студіював  в  Українському  технічно- господарському  інституті  в  Подєбрадах 1944-1945  рр. Закінчив  вищу  економічну  школу  в  Мюнхені. Від 1949 року   в  Канаді    співзасновник  інституту дослідів   Волині  у Вінніпезі, його  секретар.  У 1968  році Бойко заснував  осередок  бібліографії  Волині. Видав  власним  коштом 45  бібліографічних  покажчиків:  «Бібліографія  джерел  історії  Волині»,  «Бібліографія  періодики  Волоні», «Друкарство  Волині 1678-1830»,  «Бібліографічний   довідник  поселень  Волині  ХІХ ст.» Автор  більше  як 500  праць. Збірки  своїх  творів  подарував бібліотеці  у  Львові, музею  у  Рівному  та  Торчині  біля  Луцька. Центральний  населений пункт  -  село  Лопушне.

 Село  Велика Горянка – підпорядковане Лопушненській громаді,  розташоване  за 5км від центру громади, 38 км  від  районного  центру,  за  59 км  від  обласного  центру  та  за  16 км  від  м. Почаїв.

   Мальовниче  село  Велика  Горянка  розкинулося  по  обидва  боки  річки  Горинь, що   бере початок  у  сусідньому  селі  Волиця. З'єднавши  свої  води,  несе   їх  у  село  Устечко,  а  далі  впадає  у  Прип'ять  і  до  самого  могутнього  Славутича – Дніпра.

   Село  отримало  назву  від  гір, які  оточують  його  з  півдня  і  південно – західної  сторони.

   Перша  згадка  про  село  занотована  в  1556  році.

   Усе  живе, що  Богом  створене  на  світі,  прагне  до  волі,  бо  вона  є  найціннішим  скарбом.  Та  не  судилося  впродовж  віків  волелюбному  українцеві  вдихнути  на  повні  груди  її  п'янкої  насолоди,  бо  ярмо   поневолення  передавалось  злою  долею  у  спадок,  як  прокляття,  від  покоління  до  покоління. Вершителем  долі  прихильників  віри  християнської  на  нашій  землі  майже  завжди  був  чужинець – завойовник  і  поневолювач.

    Як  переповідають,  далі татари  після  стомленої  битви  в  Малій  Горянці, перейшли  через  село  Велику  Горянку  без  запеклого  бою.

   У  ХVІІІ  ст.,  за  переказами  старожилів  була  збудована  церква,  яка  дістала  назву  Михайлівська. Але  відомостей  про  неї  немає,  лише  згадки  людей  які  передаються  з  покоління  в  покоління. На  даний  час  на  її  місці  і  на  місці  цвинтаря  збудовані  житлові  будинки.

    У  1886  році  була  збудована  дерев'яна  Свято - Воскресенська   церква. Задум  будівництва  набрав  великого  масштабу  і  підтримки. Будівництво  розпочалося  на  верхів'ї  гори  між  селами  Велика  Горянка  і  Мала  Горянка. Почалося  відродження  православної  віри  у  селі,  яка  зазнала  великих  гонінь  за  часів  панування  Польщі. Але  ніякі  гоніння  та  переслідування  не  зламали  православної  віри і  в  даний  час  церква  має   гарний  вигляд.

    Унікальною  спорудою  на  той  час  був  маєток  графа  Фалінського  і  мав  260 га.  Землі. Він  був  побудований  у  фільварковому  стилі  й  милував  око  подорожнього  своєю  красою   та  викликав  співчуття  до  важкої  наймитської  праці  горянців,  адже  потом  і  кров'ю  знедолених  трударів  створювалася  ця  краса.

    Прості  ж  селяни  жили  подалі  від  центру – на  окремих вулицях -  кутках. Особливо  виділялася    густо  заселена  вулиця  Центральна,  що  розтягнулася  по  лівому  березі  річки.  Тут  по  обидва  боки  дороги  стояли  невеликі  хати – мазанки,  покриті, переважно,  соломою і  черепицею,  з  маленькими  віконечками. Біля  хат  тулилися  хлівці – шіпчини,  де  мешканці  тримали  худобу  і  зберігали  на  зиму  пашу  для  неї.

   Лихоліття  Першої  світової  війни,  що  розпочалася  у  1914  році,  не  обминуло  і  Великої  Горянки.  Війна  несла  горе,  пожежі,  злидні  і  смерть  мирному  населенню,  бо  село  стало  прифронтовим. Через  нього  кілька  разів  проходила  лінія  фронту,  коли  почергово  кожна  сторона  була  то  переможницею, то  переможеною.

   За  умовами  Ризького  мирного  договору  (1921 року)  Велика  Горянка,  як  і  вся  Західна  Україна,  відійшла  до  Другої  Речі  Посполитої.

   Станом  на  5  квітня  1939  року  в  селі  була  6-ти  класна  школа,  з  трьома  вчителями  та  польською  мовою  викладання.

   Перед  приходом  фашистів  граф  Фалінський  втік  у  Польщу,  а  його  дружина  з  дітьми  поселилися  у  своїх  батьків  у  Вишнівці  (тепер  Збаразький  район).

   В  липні  1941  року  німецька  армія  захопила  Кременеччину  в  тому  числі  і  Велику  Горянку. Німці запровадили  на  окупованих  землях   новий  порядок,  який  важким  тягарем  впав  на  плечі  і  горянці. На  кожен  двір було  накладено  великий  податок  грішми,  збирали  молоко,  зерно, м'ясо. Десятки  жителів  села  були  вивезені  на  каторжні  роботи  у  Німеччину.

    У  неділю  вранці  15  вересня  1943  року  ковпаківці  перетнули  кордон  дистрикту  біля  села  Новий  Олексинець  і  долинами  та  вибалками  увійшли  у  село  Велика  Горянка,  що  заховалося  серед  горбів  над  витоком  р. Горинь. У  цьому  бою  німці  понесли  великі  втрати,  лише  убитих  було  п'ять  десятків,  але  перемога  була  на  їх  стороні.

    Звільнення  села  від  німців-окупантів  відбулося  18  березня  1944 року. Згодом  у  село  потягнулися  змучені,  покалічені  війною  фронтовики.

    Після  війни  розпочалася  відбудова  народного  господарства,  яка  знову  лягла  надзвичайно  важким  тягарем  на  плечі  селян.

   Село  помалу  піднімалося  з  руїн  після  війни. В  1950  році    утворено  колгосп  імені  "10  років  Возз'єднання  України". Було  побудовано  тваринницькі  ферми, комору, млин,  контору, клуб, бібліотеку, школу. Пізніше  колективне  господарство   змінило  назву  на  "Ленінським  шляхом". Після  реорганізації  - на  "Горинь".

    В  кінці  60-х  років  на  території  села  був  посаджений  сосновий  ліс.

    Історичні  пам'ятки: 

пам'ятник  воїнам-односельчанам,  які  загинули  в  роки  ВВВ;

дерев'яна  церква  1886  року  побудови;камінний   хрест   встановлений  у  ХVIII  ст.  на   місці  мученицької  смерті  дівчини-нареченої.

   Село  Мала Горянка – підпорядковане  Лопушненській Територіальні громаді, розташоване  за  43 км  від  районного  центру  та  за  55 км  від    центру  громади.

   Село  розташоване  на  лівому  березі  р. Горинь. За  селом  розкинувся  Горинський  заповідник  площею  106 га. Під  охороною  держави  перебуває  водно – болотний  масив,  що  формує  витік  р.  Горинь.

   Допостійних,  осілих,  і  вкоренілих  гнобителів  приєднувалися  і  зайди – грабіжники – турецькі  загарбники і  кримські  татари -  васали  турецького  султана. Після  спустошливих  набігів  українські  села  і  міста  залишились  у  руїнах  і  згарищах,  красуні – дівчата  поповнювали  турецькі  гареми  і  східні  невільницькі  ринки,  а  хлопчиків  перетворювали  у  страшних  яничар.

   Звістка  про  наближення  татарських  мародерів  поширювалася  швидко,  і  це  дало  змогу  населенню  з  навколишніх  сіл  і  горянцям  вчасно  заховатися  в  надійні  місця,  але  це  не  допомогло.  Татари  розгромили  неподалік  Малої  Горянки  село  Мехнин  вщент.  На  даний  час на  тому  місці залишився  пустир,  а  знайдені  речі   побуту  на  ньому,  нагадують  і  доказують,  що  це  було  велике  село. 

   Перший  збройний  виступ  осередків  повстанців відбувся  восени  1943  року. Невелика  група  вояків,  переважно  з  Великої  Горянки,  вночі  напала  на  німецьких  прикордонників  у  Малій  Горянці.  Приміщення  повстанці  закидали  гранатами,  обстріляли  з  ручної  зброї,  і  хоч  великої  шкоди  цей  напад  німцям  не  завдав,  проте  сколихнув  усіх  жителів  села,  вселив  надію  у  подальшу  боротьбу  з  окупаційним  режимом.

   У  вересні  через  село  проходили  бійці  С. Ковпака.

   Пограбоване  податками,  репресіями  і  злиднями  село  все  таки  з  радістю  зустріло  день  закінчення  війни,  бо  люди  сподівалися,  що  щось  таки  зміниться  на  краще,  та  і  додому  повернуться  господарі  дворів,  яких  не  вклала  в  землю  війна. Згодом  у  село  потягнулися  змучені,  покалічені  війною  фронтовики.

   В  1949  році  в  селі  Мала  Горянка  було  засновано  колгосп  імені  "17  вересня".

   В 1950  році  господарство  було  об'єднано  з  господарством  села  Велика  Горянка  та  перейменовано  в  колгосп  імені  "10  років  Возз'єднання  України".

   Село  Волиця – підпорядковане  Лопушненській громаді, розташоване  за  36 км  від  районного  центру  та  за  4,5 км  від  центру  громади.

   Село  лежить  біля  зламу  головного  Європейського  вододілу. Неподалік  нього  беруть  початок  річки  Іква, Стир, Горинь, Серет,  які  належать  до  водорозділів  басейну  Дніпра. Рельєф  села  горбистий  і  піднімається  до  345  метрів  над  рівнем  моря.

   У  давньому  Іпатіївському  літописі  під  1150  роком  згадується  про  річку  Горинь,  яка  бере  початок  у селі. Зазначено,  що  Ізяслав  Мстиславич  "перейшов  Горину  і  тут  став  табором".  На  території  нинішньої  Волиці  Дніпровсько – Волинська  археологічна  експедиція  виявила  поселення  епохи  бронзи  і  раннього  заліза,  уламки  гончарної  і  ліпної  кераміки  Х –ХІ  ст.

   Перша  письмова  згадка  про  Волицю  відноситься  до  1570  року.  І  належало  село  князю  Вишневецькому.

   Волиця – невелике  село. Старожили  розповідають,  що  сюди,  в  глуху  кам'янисту  балку,  кріпаки  втікали  від  своїх  панів.  Тут  вони  пізнали  волю,  а  згодом  і  назвали  своє  поселення  Волицею.

   До  1772  року  Волиця  належала  до  Польщі,  потім  до  Росії. Після  Першої  світової  війни  наші  землі  аж  до  Ямполя,  згідно  домовленостей,  на  21  рік  перейшли  у  володіння  Польщі.  

   Весною  1915  року  айстро – німецькі  війська  проломили  фронт  під  Горлицями  і  в  Карпатах  та  стали  тіснити  російську  армію  назад. У  липні  солдати  були  вже  в  Зборові  і  Залізцях.  Тут  точилися  жорстокі  бої.  Із  зони  бойових  дій  почали  евакуйовувати  всі  села,  у  тому  числі  і жителів  села  Волиця. Старожили  згадують,  як  їхні  батьки  пішки  добиралися  до  Ямполя,  а  там  на  станції  їх  садовили  у  вагони  і  відправляли  у  Катеринослав. Важким було  життя  переселенців. Дехто  із  воличан  народився,  як  кажуть,  у  біженцях. Повернувшись  додому  аж  через  три  роки,  жителі  застали  страшну  картину.  Село  було  знищене  дощенту. Повернувшись  з  фронтів,  чоловіки  взялися  за  розбудову  села. Люди  працювали  у  поті  чола.

    У  1920  році  на  кілька  місяців  прийшла  Червона  Армія, а  згодом  Польща  захопила  село.

    У  1939  році,  коли  прийшла  Радянська  влада,  в  селі  почали  організовувати  колгосп. Людей  били,  знущалися  аби  ті  погодилися  вступити  у  спілку.

    Наприкінці  липня  1941  році  в  село  прийшли  німецькі  окупанти. Почався  голод.  Не  було  ні  одягу,  ні  взуття.  З  села  на  роботу  у  Німеччину  забрали  молодих  юнаків  та  дівчат.

    Активно розпочалася  боротьба  проти  окупантів.  Перші  повстанські  відділи  були  створені  у  Кременецькому  районі.  Молодь,  яка  залишалася  в  селі,  примикала  до  їхніх  загонів.

    Після  закінчення  Великої  Вітчизняної  війни  почалася  відбудова  села.  Як  уже  згадувалося  у  Волиці  силою  закладено  колгосп  в  1939  році.  Поновили  його  у  1946  році  і  назвали  імені  "17  вересня".

    У  50-х  роках  Волицю  приєднали  до сусіднього  с. Лопушне.

    У  1984 році  Волиця  відійшла  до  горянського  колгоспу  "Ленінський  шлях".

    У  Волиці  перша  церква  була  збудована  у  1734 році. Діяла  вона  недовго.  В  1771  році  татари  на чолі  з  ханом  Нерудимом  по  дорозі  на  Почаїв  спалили  її.

    Наприкінці  90-х років  у  селі  був  закладений  камінь  під  будівництво  церкви,  яка  вже  діє на  сьогоднішній  день.

    Перша  згадка  про  школу  датується  1926 роком. Навчання велося  на  польській  мові. Після  війни  село  мало  нову  гарну  школу. Вона  функціонувала  до  70-х  років